<< Главная страница

ПСАЛМИ СТЕПУ



Категории ЄВген Маланюк ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Кривавiï зорi свiт повiдають. Слово о полку 1 Лежиш, скривавлена i скута, Мов лебiдь в лютiм полонi. Яка ж страшна Твоя покута! Якi глухi, жорстокi днi! Мiцна, як смерть, Твоя в'язниця, В нiй морок смороду i мла. Невже ж Тобi ще може сниться, Що вiльна Ти колись була? Що над ланiв спiвучим злотом Ти билась крилами в блакить? А тут терпiнням i скорботам Життя вiддало кожну мить. А тут все тiло пражить сором Гострiш, нiж бiль найгiрших кар,— Коли Тебе розпусним зором Нагую огляда владар. 2 Нi, Ти — не мати! Шал коханки У чорнiм полум'ï коси, В обличчi степовоï бранки Хмiль половецькоï краси. В очах звабливий морок ночi,— З них кличе, кличе глибина, А в диких рухах ще регоче Нiким не займана весна. Тебе б конем татарським гнати, I — тiльки просвистить аркан — Покiрливо пiдеш сама Ти З лукавим усмiхом у бран. Привабливо-безсила й гарна, Осяєш Ти чужий намет, I хижий хан буде безкарно Впивати уст отруйний мед. Та хутко скiнчиться вiдрада: Засне вiн стомлений, в Тобi ж Прокинеться кривава зрада I стисне вiроломний нiж... Блиснуть у тьмi вовчицi очi — Лиш горло кров'ю захарчить,— Ти в море степовоï ночi Впiрнеш русалкою умить. I знову чарiвне обличчя Закриє половецький степ, I знову нiч очей покличе — Тебе спiймать, схопить Тебе 6! Тебе б конем татарським гнати, Поки аркан не заспiва! Бо ж Ти коханка, а не мати,— Зрадлива бранко степова! 3 Хижi птицi летять зi Сходу На червоному тлi пожеж,— Бачу, бачу Твою Голготу I звiдцiль, з моïх мертвих меж. Скитський вiтер гуляє й нинi, Як тодi, пам'ятаєш Ти? А степи Твоï знов — пустинi, Хiба тiльки новi — хрести. Проорало глибоким плугом, Кров'ю сiяв новий сiяч,— Дике жито прийдеться другим Тяжко жати пiд спiв i плач. Дике жито! Криваве жито! Поховай же страшний наш слiд,— Серцем спаленим — все пережито В апокалiпсi хижих лiт. 4 Прости, прости за богохульнi вiршi, Прости твердi, зневажливi слова! Гiркий наш вiк, а ми ще, може, й гiршi, Гiркi й пiснi глуха душа спiва. Пiд грiм гармат, пiд вiтру подих дикий Гула дудонь з-пiд варварських копит,— Ми не зазнали iншоï музики I iнших слiв в вогнi залiзних лiт. Десь мудрим сном в архiвах спали книги, Ми з них хiба палили цигарки. Напiврусини, напiвпеченiги, Наш навiть смiх був хмурий i гiркий. Тож не дивуйсь, що, визволившись з брану, Ти, зранена, зустрiла нас, синiв, Що в дикiм захватi ятрили кожну рану Шаршавими руками дикунiв. Що в дикiй пристрастi Твоє тулили тiло, I кожний рвав до себе i радiв. А кров текла... I Ти захолодiла В палких руках закоханих катiв. Тепер, коли кругом руïни й вiтер, Я припадаю знов до Твоïх нiг,— Прости, прости,— молю, невтiшний митар, Прости, що я — останнiй печенiг, Прости, що я не син, не син Тобi ще, Бо й Ти — не мати, бранко степова! З Твоïх степiв летять птахи зловiщi, А я творю зневажливi слова. 3-7.IХ.1923. В таборi
ПСАЛМИ СТЕПУ


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация